30 березня в рамках Всеукраїнського тижня дитячого читання в бібліотеці відбулася розважально-ігрова програма "Казкограй"                                                                                   

 Добра, мудра, чарівна казка завжди була в пошані. Її із задоволенням читають і діти, і дорослі. Вони бувають різні: довгі й короткі, веселі й чарівні, написані автором або складені народом. Проте у всіх казках є одна спільна риса - мудрість. Захід пройшов  весело і цікаво. Діти брали участь в різних конкурсах, розгадуванні загадок та кросворду "Мої улюблені казки". Після гарних розваг свято закінчилося гарячим чаєм з тортом. У заході взяли участь учні 1-4 класів Нечаївської ЗШ І-ІІІ ступенів. 

В рамках Всеукраїнського тижня дитячого читання в бібліотеці 23 березня відбулося відкриття тижня  "Скажемо книзі "так"!"                                                                                                

"Духовне життя дитини повноцінне лише тоді, 

коли воно живе у світі гри, казки, музики, фантазії, творчості"

                                                                                                                            ( В.О.Сухомлинський)                                              

   Під таким гаслом проходив цей захід. Всі присутні були ознайомлені з виставкою-панорамою сучасних дитячих книжок    "Планета книжок - це твоя планета". 

  Діти зробили підбірку літератури, яку назвали "Планета книжок". Присутнім було запропоновано взяти участь у творчому конкурсі  "Я люблю книгу",  де всі бажаючі  змогли продекламувати вірші, розказати прислів'я або приказки про книги. В кінці заходу прийняли урочисту обіцянку:                     

   

1. Берегти книгу свою, бібліотечну або позичену в товариша.                                                              2. Дбайливо ставитися до книжок.                                                                                                            3. Ніколи не проходити спокійно повз тих, хто "ображає" книгу.                                                          4. Намагатися завжди в усьому бути подібними до кращих героїв книг.                                                 5. Бути активними читачами бібліотеки.

До 85 річниці від дня народження Ліни Костенко

19 березня виповнюється 85 років видатній українській поетесі - принциповій жінці з чоловічим характером, сталими принципами та поглядами на життя, Л.В. Костенко. 

До цієї дати в бібліотеці був проведений тематичний  захід "Я вибрала долю собі сама...", де читачі були ознайомлені з життям і творчістю поетеси.

 Талант Л. Костенко незаперечний. Саме тому її поезії вражають кожного. Видатна письменниця торкається багатьох тем: це вічні духовні цінності, краса життя і природи, жорстокість війни та її наслідки. Перше і вічне кохання, роль мистецтва в суспільстві, доля України. При  ознайомленні з творчістю Ліни Костенко, приходять до думки, що вона належить до обраного кола найкращих поетів сучасності.

Шановні друзі! 

Нечаївська сільська бібліотека-філія запрошує відвідати заходи до   Всеукраїнського тижня дитячого читання-2015року, що проходитимуть 23 по 30 березня.

23 березня. Відкриття тижня.

Свято книги "Скажи книзі "так"!".
Виставка-панорама "Планета книжок - це твоя планета."

24 березня. День казки.

Розважально-ігрова програма "Казкограй".
Вернісаж дитячих малюнків. "Мій улюблений казковий герой". . 

25 березня. День класичної літератури.

День класичної  дитячої літератури "А ти знаєш, що слово "класичний" походить від слова "класний".

Бліц-опитування "Твоя скарбничка української класики".
       

26 березня. День творчості письменників-земляків.

Презентація дитячих книг письменників-земляків "Знай наших".

27 березня. День гумористичної літератури.

 "Жарти і сміх це для всіх"
Книжкова полиця "Корзина сміху".

30 березня. Закриття свята книги.

Авторські читання "На літературному світанку".
Фотографії кращих читачів  "Галерея талановитих читачів".

До 80 річниці від дня народження Василя Симоненка

Україно! Ти - моя молитва

Ти моя розлука вікова...                                                                 Гримотить над світом люта битва
За твое життя, твої права

                         В. Симоненко.

   З 8 січня в бібліотеці функціонує книжкова виставка-вшанування "Витязь молодої української літератури" присвячена  В.Симоненку, та прес-мозаїка цікавих повідомлень "А чи знаєте ви що...?" про життя і творчість поета.

6 березня для жителів села Нечаївки було проведено свято "Люба матінко моя"

 В бібліотеці працює гурток "Чарівний клубочок" 

  Шановні друзі! Якщо ви прагнете навчитися в"язанню крючком,шпицями,виготовленню виробів з ниток і проволоки,запрошую відвідати гурток "Чарівний клубочок" і стати активним його членом. Засідання гуртка кожного четверга о 14.00. Запрошую всіх бажаючих.

Перекази та легенди рідної землі (с.Нечаївка) 

Підготував: Громко Юрій Григорович

Це лише декілька історій, а може й легенд, з десятків, що їх зберегло наше давнє українське село. Вже ніхто не скаже правда це, чи ні, але пам'ять народу
сильніша за роки. А час - як річка, яку не зупинити, не повернути назад -
пам'ятаймо про це, не забудьмо ж свого минулого, своєї історії, свого родоводу.

Кам'яна могила
На півдорозі з Нечаївки до Виноградівки, в балці, що має стародавню назву Карабан (неподалік колишнього хутора Кур'яни), серед степових трав лежить
продовгуватий плаский камінь, який ще років із п'ятдесят назад пастухи, що пасли в цих місцях худобу, називали просто - Могила. Саме вони показували
напівстертий часом напис на камені, що ледь проступав серед моху. Історія, пов'язана з цим місцем доволі драматична і повчальна.
Було це дуже давно - навіть старі діди не пам'ятають в які часи, напевне тоді, коли тільки-но появилась Жукова,-так тоді звали село, що сьогодні зветься
Нечаївкою. Російський цар щедро роздавав колишні запорізькі чорноземи своїм військовим - новітнім українським поміщикам.
У пана Жуковського, економія якого була на цих землях, був син, що навчався Петербурзі. Приїхавши одного разу на канікули, молодий панич зустрів прекрасну дівчину, яка проживала в одному з місцевих хуторів. Тепер ніхто вже не скаже - справжнім було його кохання чи просто звабив молоду дівчину, але по закінченню вакацій він повернувся до Петербурга. Та все таємне з часом стає явним — заговорило село, про те що зганьбила дівчина і свою честь, і честь своєї родини. Батько ж її - колишній козак, ще старий, могутній, як дубовий кряж і запальний, як вогонь у стрісі сільської хати. Запер причинну в коморі, але дівка якимсь чином відкрила двері і вирішила тікати до далеких родичів. Батько і брати наразі спіймали втікачку саме біля цього каменю. Якою була розмова батька з донькою - не знаємо, але не стрималась батькова честь і гордість - на різке слово дочки він відповів ударом нагайки, якою у часи своєї молодості він, скачучи конем, міг забити степового вовка. Як підкошена упала дівчина, молода кров щедро зросила щербатий камінь - рука, що раніше пестила дитину, принесла їй же смерть. Заплакав старий та доньку не повернути - сира земля стала їй домівкою, а не батьківська хата.
Невдовзі після похорону стали близькі помічати, що старий став ночами пропадати, а на сороковини він і взагалі пропав. Найшли його сини неподалік
цього місця на сухій вербі - не витримало серце, потьмарився розум батька-вбивці.
За якийсь час по цих подіях повернувся до батьків і молодий панич. Від селян він почув про цю історію. Мабуть таки він кохав дівчину - приїхавши він заповів, щоб його поховали саме під цим каменем, що був окроплений дівочою кров'ю. Як на те незабаром була війна з турками - в ній приймав участь і наш панич, але недовго, якась шалена куля вцілила йому в саме серце. За переказами старий пан виконав бажання свого єдиного сина і поховав у тому місці, що він хотів.
Чи правда це, чи ні - ніхто тепер не скаже. Вже і того напису не видно на камені, але саме на Спаса, коли в садах достигають яблука, на дикому камені
проступають криваві плями - кажуть, що це проступає дівоча кров.

Льох
Десь із кілометр на схід за околицею Нечаївки, з вод Сугоклею немов фортечна стіна чи бастіон, піднялась семиметрова, поросла древніми мохами і лишайниками кам'яна стіна. Немов якась могутня сила склала в цьому місці величезні брили, що тисячами років простояли непідвладні природі та людським рукам. Здавна це місце звалося Льох.
Льохом називають в Україні, те що ми звикли зазвичай називати погрібом - і справді, сирі і темні розщелини-печери між кам'яними брилами, нагадують його Місце, де стоїть Льох - примітне, при впадінні в Суг оклей невеликої річечки (колись її звали Березнегуватою). Не так давно, років зо тридцять-сорок назад в цьому місці був брід, яким можна було переїхати до Нечаївки-тепер він затоплений водами Софіївського водосховища. Та й підтоплені верби, що росли біля кам'яних стін, посохли-чорне гілля як руки стирчить до неба.
Саме це місце здавна мало недобру славу - рибалки та випадкові проїзжі, яким випадало заночувати в цих місцях, розказували різні історії, одна іншої
страшніше. Найчастіше вони бачили, як зі скель, місячної ночі виходило біле марево, схоже на жінку - «біле, лахмате, з голубими очима». Манна беззвучно
підіймалась з розщелин на верх каміння, певний час щось чекала, немов би відпочиваючи, а потім так само безшумно прямувала в степ. Очевидці
розказують, що при одному виді марева мороз пробивав по шкірі, а нічний крик стривоженого дикого птаха - немов людський, повний розпачу і тривоги, та і шелест листя верб під подувом легенького нічного вітерця - і той в цьому місці не такий як завжди. Незаперечно і те, що в цьому місці ніколи не чути весняного квакання жаб - нехороше місце, коли і тварини бояться його, вдень одні лише зелені ящірки з легким шурхотом шугають між листям папороті-орляка, та канюк квилить десь голубій височині, виглядаючи здобич.
Люди сторонились цих місць - як і Чортової печери та загадкового каміння на Браньковій, навіть хутори, що колись знаходились поблизу, на броду через
Сугоклей, пощезли, немов їх ніколи тут і не було - багато загадкового і незрозумілого зберігає наша земля.

Межові камені
Літо. В розпеченому добіла небі - ні хмаринки, сонний подих гарячого повітря здіймає куряву на путівці. Аж гульк - при дорозі, в пожухлій від літньої спеки траві, стоять камені. Спочатку два зовсім маленьких, поодаль - два більших, далі ще більші, і більші, а насамкінець - менші. Стоять двома паралельними рядами, із сходу на захід, немов солдати почесної варти. Хто поставив їх? Скільки часу стоять вони на цьому місці? Ніхто цього не знає. Старожили навколишніх сіл кажуть, що камені стояли на цьому місці ще за їх дідів-прадідів.
Так сталося, що серйозно до цього часу ніхто на них не звертав уваги. Археологічна наука знає подібні кам'яні споруди - мегаліти (дослівно - великі
камені). Це так звані менгіри, дольмени, кромлехи, які датуються серединою третього тисячоліття до н.е. (кінець кам'яного віку, початок бронзи). В Україні
вони зустрічаються на Волині, Поділлі та в Криму.
Яке призначення цієї кам'яної гряди? Звичайно, зараз ми можемо лише здогадуватись, з якою метою прадавніми жителями цих місць було поставлено камені. Скоріше всього ми маємо справу зі свого роду сонячним календарем (підтвердження цьому-розміщення каменів перпендикулярно меридіану, тобто в напрямку схід-захід, на схилі, що відкривається на південь, до річки Сугоклею).
Камені досить великі, деякі масою більше тони, з місцевих гранітів, виходів яких достатньо в цих місцях (найближче - у двохстах метрах), але найцікавіше, те що камені, ймовірніше всього, транспортували з місця, розміщеного близько кілометра на захід. Чому? Чи пов'язані ці камені з курганами, яких в неподалік було близько десятка? Всі ці питання ще чекають свого розв'язання.
До речі, з цими каменями, які звуться Межовими, пов'язана давня, досить цікава, легенда.
Дуже давно, ще до потопу, диявол вирішив розділити земну твердь на дві частини - одну для праведників, а іншу - для грішників. Межею між цими двома частинами була дорога, якою душі померлих праведників відправлялись до схід сонця - на небо, в рай, а душі грішників - на захід, в царство Сатани. Така задумка не сподобалась Всевишньому, який зруйнував диявольське творіння. З тих часів від межі й дороги залишилось лише дванадцять каменів, які показують в якому місці нечистий вирішив розділити землю (бо саме тут, в наших місцях, в ті часи була середина землі). Як би там не було, але люди завжди сторонились цих місць - усе незрозуміле вважалося лихим, таким, що приносить нещастя, - лише пастухи зрідка тут випасали худобу, та рибалки облюбували береги Сугоклею.

Шляхи-дороги
Жаркий літній день, в небі - ні хмаринки, тільки десь в розпеченій блакиті щебече жайвір, та над вербами, що по балці, літає, квилячи, канюк.
Курним степовим шляхом важко, здіймаючи пилюку, суне валка - в мажар вже скриплять немащені колеса, воли розмірено ступають, немов знають - скоро перепочинок і водопій. Це їдуть чумаки. Такі чумацькі валки досить часто можна було бачити в наших місцях протягом всього XVIII сторіччя. Умансько-Кримським трактом крам з ярмарок Центральної України везли до чорноморських портів - Херсона, Миколаєва, до Криму. Назад везли сіль, рибу, заморські товари, гнали табуни коней. Іншим шляхом, Херсонським, рухались на перевіз через Буг, і далі - до Хаджибею (Одеси), в Бессарабію та Волощину.
Саме в наших місцях переїжджали з одного шляху на інший. Дорога йшла від Компаніївки (тоді Титова), поблизу хутора Водяного (Бутовського - тепер
Лужок), на брід через Сугоклей коло хутора Бранського (Стойків) і далі, степом, до Херсонського шляху.
Зі сходу, від шляху, до Нечаївки вела дорога, яка проходила через брід поблизу сучасних Голубієвичів. Інші дороги прямували від села через брід до Софіївки, до Захаро-Аврамівки (сучасні Ромашки), через Тетяно-Маєрове, до Обертасового (колишньої Олександрівки) - цією дорогою люди їздили до церкви.
Одним польовим путівцем (що прямував із Павутини(Ромашок) до Маєрового) Можна було пройти тільки з порожніми руками - щось тягло ношу назад, так що і несила було нести. Подорожній чув тупіт кроків за собою, хтось наче дихав межи плечі - але обернувшись назад нікого не бачили. Старі люди казали, що років зі двісті назад, на хуторі поблизу сучасних Ромашок відлюдьком жив один хазяїн. Люди цуралися його - ходила про нього недобра слава, буцімто він був характерником та мав недобре око - навіть корови переставали доїтися та кури «падали на ноги» після його відвідин. Та це не завадило одному зайді-цигану вкрасти з його стайні лоша. Тихенько вивів зі двору та й повів його степом до сусіднього села. Але не судилося цигану збути крадений «товар» - схарапуджені
коні заіржали, заґвалтували собаки піднявши хазяїна. На півдорозі крадій відчув неначе не лоша він тягне за собою, а віз з дровами, і чим далі тим важче.
Обливаючись потом, протяг його ще з півсотні кроків - лоша немов вростало в землю. Зрозумівши, що тут справа нечиста - не судилося йому цієї ночі
поживитися чужим добром, кинув його серед степу, і давай тікати з непевного місця. Невдовзі побачив хати - але ж тьху, не наврочи, це ж той хутір з якого він вкрав лоша. Зляканий, він метнувся в іншу сторону, та через деякий час знову був біля хутора. І так всієї ночі - аж вранці селяни знайшли його, знесиленого, в балці біля села. Так само з урочища Дудочка, що в балці, на півдорозі до Виноградівки, до села вночі (з 12 години і до перших півнів) прямо через поле пройти не можна було - «водило» до самого ранку.
Багато степових доріг за ці часи заорано, мало вже хто скаже де була Скісна дорога чи Поперечка - сучасні авто люблять асфальтовані шосе.

Церква
Років зі сто п'ятдесят назад візитною карткою села була церква. Тисячі їх були розкидані по Україні -собори і каплички, кам'яні та дерев'яні, великі і маленькі.
Блиск їх куполів та хрести на них служили немов дороговказом, як для самих людей, так і їх душ.
Була така церква і в Нечаївці. Кажуть, що побудував її поміщик Володимир Жуковський. Вже в 1850 році вона в Нечаївці діяла парафія Херсонської єпархії - працювала церква, яка носила ім'я пресвятої Покрови. Висота, до половини кам'яна, вище цегляна (цеглу для її побудови виготовляли тут же, в Нечаївці, на берегу Сугоклеї), з золоченим куполом і дзвіницею - вона була окрасою села. Ще не так давно, років із дванадцять тому, були живі люди, які пам'ятали як саме приміщення, так і багатий церковний іконостас.
Від самого початку при церкві діяла церковно-парафіяльна школа в якій навчалися діти міщан і селян, навчала грамоти їх попадя. На ті часи при церкві була багата бібліотека, в якій була переважно церковна література. Стояла церква на східному кінці села, біля широкого вигону чи може сільського майдану). Навколо приміщення росли кущі запашного бузку. Від поміщицької садиби до церкви було прокладено замощену каменем вулицю (єдину на той час в селі). Біля церкви було кладовище, на якому хоронили найбільш поважних сільчан.
Було все гаразд до середини двадцятих років минулого сторіччя. В новій епохі не було місця предметам релігійного культу. Спочатку (1922 року) було
реквізовано золотий і срібний церковний посуд, а церкву закрили, як осередок культу. Згодом комсомольці вирішили скинути церковні дзвони - окрасу села перетворили у звичайний склад (добре що не хлів). Кажуть, що було це саме після паски - зібрався мітинг, на якому місцеві активісти перед мовчазними селянами виголошували промови, передвіщуючи незабаром «світле комуністичне» майбуття. Вже потім у багатьох з них, тих, що своїми руками скинули на землю дзвони, наступило каяття - тяжкі хвороби спіткали їх: покрутило руки, поопухали суглоби. Пам'ятного тридцять третього, коли вимерло багато селян, в приміщенні церкви зберігалось збіжжя, яке силоміць реквізували у місцевого населення. Дехто намагався дістатись до зерна через купол, але церква в черговий раз покарала нечестивців - знесилені голодом люди каменем падали з десятиметрової висоти. Кілька років приміщення стояло пусткою, страшною мовчазною руїною серед села. В напівзруйнованому куполі оселилося вороння, яке щоранку чорною хмарою здіймалося над селом. Перед війною, в 37-38 роках, вирішили розібрати і саме приміщення - щоб не нагадувало «прокляте минуле». Зголосився це зробити один чоловік, сам, цеглина за цеглиною, камінь за каменем, розбирав те, що стояло сторіччя. З церковної цегли було побудовано приміщення МТС у райцентрі, Компаніївці.
Все б то добре, якби не якесь страшне прокляття зависало над тим чоловіком - цеглина, що випала з рук ненароком вбила його сина, а за рік померло дванадцять чоловік сім'ї боговідступника. А все інше, що не було зруйновано людьми, довершила природа - саме місце заросло бур'янами, з яких де-інде виглядають надмогильні плити.

Чортова печера
За переказами, давним-давно в цьому місці зробив чорт кузню - закіпчені стіни печери тому свідок. Темними, безмісячними зимовими ночами в печері-кузні чорт робив свою справу - тільки глухі удари молота котилися замерзлою балкою. Горе було тому, хто в цей час знаходився поблизу - чорт забирав випадкового перехожого до себе в підручні на три роки, а потім замуровував в основі свого диявольського ковадла. Так було до тих пір, коли цими місцями, прямуючи на старий Херсонський шлях, переїзжаючи через брід, тут зупинилась валка чумаків, що їхали в Крим по сіль. Біля броду вже в той час стояв маленький хутір, Біликів, як казали старі люди - всього дві старезні хати під солом'яною стріхою за низькими плетеними тинами. Тільки-но подорожні, повечерявши, клались спати, як десь далі, вниз по річці, затріщало дерево, заскреготіло каміння і появилось примарне світло - пекельний майстер зачав робити свою справу. А було це саме на Івана Купала, коли, за переказами, цвіте папороть, якої саме багато росте в розщелинах скал в цих місцях. Мандрівці, побачивши сяйво, спокусились знайти закопані скарби, шлях до яких вказує цвіт папороті, тим більше, що нещодавно один з градоначальників Єлизавету розкопав у степовій могилі багатющий скарб, якого відправили до цариці, в Петербург.
Залишивши вози та волів, мандрівці вирушили за квіткою папороті - тільки їх і бачили, пощезли без сліду, Нечиста сила безчинствувала в цих місцях до тих пір, коли в Нечаївці, саме на святу Покрову, звели та висв'ятили церкву - місцевий піп їхав бричкою цими місцями в своїх справах, та коли він переїзжав брід, то камінь під колесом розколовся і немов щелепами ухопив коване залізом колесо. Батюшка покликав селян з хутора, але семеро здорових чоловіків не змогли нічого вдіяти - колесо стояло неначе замуроване в камені. Вже й сонце почало хилитися до заходу, а справа не рушила з місця. Тоді святий чоловік тричі прочитав «Отче наш» і трич
наклав хрест на нечисте місце - коні зірвалися з місця, порвавши упряж, а
бричка пір'їною полетіла за ними. На цьому місці в камені, через який тече вода і до цього часу можна побачити тріщину - немов хто ножем розрізав камінь.
Після того випадку нечиста з'ява полишила ці місця, знайшовши для своїх
почварних справ інші - ще багато в наших краях таємничих та чудернацьких
місць...

Кургани
За селом, серед степу, височить високий курган - могила, як кажуть в нашому
селі. Хто їх насипав - ніхто не знає, вже в ті часи, коли люди оселились в цих
місцях, їх десятки стояли серед степу.
Старожили кажуть, що це козацькі могили - таким чином казаки проводили в
останню путь своїх бойових побратимів, які героїчно полягли в боях з
поневолювачами років із чотириста тому. Інші ж, кажуть навпаки - що могили стояли тут з давніх давен, і насипані народом, який проживав тут в незапам'ятні часи.
Для більшості сільчан будь-яка могила - місце поховання, а вже за цими
могилами склалась якась недобра слава, завжди про них ходили неясні і
найчастіше страшні перекази - покинуті, зарослі чагарями та високими
степовими травами, громаддям височіли серед тиші степу, лише щебіт
жайворонків та скигління канюків лунають з голубої височіні неба. Ті сміливці, які наважувалися видертися на вершину могили, бачили лише лисячі нори, безладно розкидане каміння та погризені вовками голодними зимами людські кості - невідомо, кого нелегка доля занесла в ці пропащі місця.
Ніколи не переводились серед людей ті, хто бажав розбагатіти «на швидку
руку». Довгими зимовими вечорами діди розказували бувальщини (а скоріше
легенди), як той чи другий чоловік знайшов в землі скарб, захований бозна-ким.
Час від часу ці перекази здобували підтвердження - то, копаючи садок, знайшли срібну ложку для причастя з написом «Дьяк Онуфрий», то на городі поміж картоплею - золоті червінці (про дрібну монету вже й не кажемо). Це знову і знову підігрівало запал шукачів скарбів, в XIX сторіччі навіть професія така бул - копач.
За відомим одним лиш їм прикметам, вони глупої ночі, в час коли «цвіте
папороть», йшли шукати скарби. В хід йшли і народні перекази, і старі мапи цих місць - копачі готові були душу нечистому продати, лиш би знайти скарби.
Не обійшло це і сильних світу цього - комендант фортеці св. Єлизавети розкопав курган-могилу, яка і понині носить його ім'я - Мельгуновська. Саме в ній знайдено золоті прикраси, які носили скіфські царі і цариці тисячі років тому.
Та і в наших місцях кургани розкопувались - як зайдами, так і нашими людьми незважаючи на те, що вони охороняються законом.
До того часу, як в наших степах появились трактори, спокій степових могил бу непорушним - рало та плуг на живому тяглі не змогли зруйнувати їх. І лише «залізні коні» за півсотні років зруйнували більше десятка могил. Які скарби зберігали вони? Хтозна, може в цих могилах лежали знамениті скіфські царі, скарби яких прикрашають найкращі музеї світу. Та і дотепер час від часу трактори і сільськогосподарське знаряддя провалюється в якісь пустоти в землі, плуги витягують оброблений камінь, яким було виложено усипальниці колишніх вождів - давні скарби чекають своїх відкривачів.

Що в імені твоєму, річко?
Ми звикли щоденно звертатись один до одного по імені, та чи знаємо ми, що
кожна, навіть найменша річечка та балка мають своє ім'я - назву?
Розпочнемо з найбільших наших річок. Але спочатку трохи історії. Так склалось що протягом тисяч років наші землі стали шляхом по якому пройшли орди різноманітних завойовників - пра-арійці, кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, угорці, болгари, печеніги, половці, монголи, татари - чи можна їх всих перелічити? Вогнем і мечем пройшли завойовники нашим краєм і недарма за цими місцями надовго закріпилась назва - Дике Поле. Степи, козацькі зимівники по балках та татарські загони, що триста років господарювали на цих просторах - ось типовий пейзаж наших країв трьохсотлітньої давнини. Тому навіть назви наших річок здебільшо мають татарське походження - Ташлик, Кагарлик, Інгул, Громоклея, Сугоклей. Татари, мабуть, не досить добре «орієнтувалися на місцевості» - дві річки, що течуть з півночі на південь, мають однакову назву - в XVII ст. їх звали Єн гула, потім Великий і Малий Інгул, а далі - просто Інгул та Інгулець. Сама ж назва з татарської (Єні Гуль) - Новий потік (річка).
Така сама ситуація і з Сугоклеями - чотири річки мають таку назву. І всі так чи інше являються правими притоками Інгула. Власне Сугоклей (в нижній течії Сугоклія) починається біля Семенівни і протікає Компаніївський та
Бобринецьким районами. Інша річка - Сугоклія-Комишувата, частіше її знають під іменем Комишуватої, вона протікає через Компаніївку. Це найбільша ліва притока Сугоклею. Ще один Сугоклей (Сугоклія-Кам'янувата) протікає в Кіровоградському районі. Історик Д.Яворницький в своїх працях згадує ще одну річку - Сугоклейчик, яка є притокою Сугоклею.
Так чому ж їх названо цим іменем? Відповідь нам дає все той же Д. Яворницький - в XV - XVI сторіччях в наших степах паслись великі табуни
степових антилоп - сайгаків, яких в той час звали сугаки (сугак). Сугак-ли
татарською - місцевість, де було на той час багато сайгаків (сугаків).
У нас вона здавна зветься Сугаклеєм, а у своїй нижній течії - Сугоклією. Років із сто назад це була досить повноводна річка, з багато чисельними плесами.
Звичайними тут були карась, щука, головень, а по ямах, починаючи від
Кам'яного броду, зустрічалися і соми. По лівому берегу в наших місцях у нього впадає річечка Криничувата, по правому - Лозуватка. Мостів в ті часи на річці не було, переправлялися бродом, яких було декілька - перший, самий головний, на шляху з Компаніївки, - біля хутора Бранькового. Далі було два броди на Нечаївку - один не доїжджаючи до сучасних Голубієвичів, інший - біля Льоху.
Наступний брід (поблизу сучасного мосту через Сугоклей) був на дорозі, що
вела до Антонівки та Федосіївки (тепер Червоновершка). Останніх три були в
Криничуватому, найвідоміший з них - Кам'яний брід.
У Майєровому колись був великий став, загачений біля садиби Яновських.
Залишки тієї греблі існують і в наш час. Саме з цим ставом пов'язана одна
старовина місцева легенда. Було це років близько двохсот назад, коли ще й села, як такого не було, а стояли декілька козацьких хуторів-зимівників. Заїжджий офіцер-москаль, що гостював у цих місцях, звабив юну дівку та й покинув, обезчещену, напризволяще. Не винесла дівоча душа такої напруги - однієї безмісячної ночі, саме після Трійці, втопила вона себе та своє горе на дні ставка.
Аж на третій день біля греблі знайшли тіло нещасної. Та не судилося їй душі
спокою - щороку, від Трійці і до Купала, коли місяць був вповні, виходила вона з вод на берег та співала журливу пісню, що линула над завмерлим у сні селом.
Горе було тому, хто бачив її - ніхто з них не прожив після того й року, кожен
помирав наглою смертю. Але одного разу стрімка весняна вода прорвала стару греблю - і після того мана перестала з'являтись та забирати з собою безвинні людські душі.
У наш час більшість малих річок та балок безіменні, але ще сто п'ятдесят рокі
назад вони мали назву - балки та річечки в них. Для цікавих та краєзнавців
повідомляємо - дві Водяних (с.Водяна, Покровка та Лужок), Осикувата, дві
Глиняних (Червоновершка та Ромашки), Піщана (Ромашки), Куликова балка,
Крива, Вовча (Обертасові), Вовча (Трудолюбівка), Широка Балка (Антонівка),
дві Березнегуватих (Антонівка та Березнегувате), два Коротяки (Коротяк та
Софіївка), Шатравина (Інженерівка), дві Лозуватки (бувша Майорівка тепер
частина Нечаївки) та власне Лозуватка, Табунницька балка, Бузова, дві
Криничуватих (Криничувате та Братерське), Тернова Балка, Калинова балка,
Кременувата, Суха Гребля (Мар'ївка),Вошина, Грибок, Кременчувата, Дідова
балка, Терноватка, Недайвода (Наглядівка), Безіменна, Семенова балка
(Полтавка), Коробан (між Нечаївської та Виноградівською сільськими радами).
Ці назви побутували у місцевого населення ще в середині XIX сторіччя і
позначені на всіх тогочасних картах. Не забудемо їх імена, як і власні назви
певних місцевостей та особливостей рельєфу - Перелосне, Льох, Чортова печера, Ракова криниця, Кур'яни, Брунькова, Штундерів сад.

Ракова криниця
У старій Нечаївці, хоча і стояла вона на річці, питна вода дуже цінувалась - з
волі пана село постало на кам'янистому правому березі Сугаклею, з питною
водою було сутужно - одна криниця, ще козацьких часів, була на східній околиц Села, інша - у тодішньому центрі, біля панського маєтку та волосної управи.
Більшість селян худобу напували з річки, а воду для власних потреб брали з
копанок, які копали неподалік від води. Та одного разу, на весняного Миколи,
прибився до села один чоловік. Дід Рак (так його звали), хоча й мав більше семи десятків літ, був ще міцним, як дуб - у свої роки за виграшки міг гнути залізні підкови і вертати багато пудові мішки зі збіжжям. Говорили люди, що в минулому був він у гайдамаках, знав і козаччину, побував за Дунаєм та в Сибіру.
Місцеві жителі побоювались його - баби казали, що був він характерником-
ворожбитом. Чи це так було, чи ні тепер вже ніхто не скаже. Збудував він собі
одиноку хижу понад берегом річки. Жив з того, що наймався пасти вівці у
місцевих багатіїв. Все було б добре, так до криниці з водою було далеко. На
Петра і Павла чудувались селяни - зійшов із глузду старий Рак, - ходить балкою з вербовим рогачем. Невдовзі потому, на лівобережному крутосхилі викопав Рак криницю. Не йняли віри люди, що в Раковій криниці може бути вода, але вже більше ста п'ятидесяти літ, як пішов на той світ старий Рак, але вода в його криниці не убуває - ні літньої спеки, ні в самий лютий зимовий мороз. Навіть в найбільшу спеку в ній була чиста і прохолодна вода. За старим народним звичаєм подорожній, напившись води, кидав до криниці срібну монетку. В кінці шістдесятих, на початку сімдесятих років XX сторіччя цими монетами було встелено дно кринички.

Список використаних джерел:
-Спогади старожилів: Садовенко Г.Т., Єменко М.І., Соколова Т.У., Сало Л.Д
-Матеріали Державного архіву Кіровоградської області.

Історія села Нечаївка

На цих землях люди жили з давніх-давен. Археологічні пам'ятки вказують, що вже 8-10 тисяч років тому тут проживали скотарі та землероби, від яких до наших днів залишились кам'яне знаряддя — прекрасно оброблені шліфовані сокири, мотики, зернотерки, які свідчать про заняття наших попередників. Найбільшого розвитку первісне землеробство досягло за так званої трипільської культури. Трипільці користувались, як кам'яними так вже і бронзовим знаряддям, знали гончарне ремесло. Саме вони та їх найближчі сусіди — племена салтівської культури були першими жителями наших степів. Разом з тим, не можна з достатньою впевненістю ідентифікувати первісне населення цього краю, хоча протягом 30-ти останніх років було знайдено близько сотні кам'яних виробів. На території села вони зустрічаються спорадично, але при будівництві дороги Нечаївка-Виноградівка було знайдено більше десятка кам'яних сокир. Залишків городища та керамічних виробів до цього часу знайдено не було, та кількість знайдених предметів свідчить про наявність у цих місцях осілого землеробського населення періоду пізнього неоліту-початку періоду бронзи. Ще одним цікавим археологічним пам'ятником цієї доби є мегалітичний комплекс «Межові камені» — 15 пар паралельних каменів, які розташовані у напрямі зі сходу на захід.

Та вже 3 тисячі років назад ці землі захопили скотарі-кочівники, і на декілька тисячоліть землі від Дунаю до Алтаю стали Диким Полем. Хто тільки не кочував цими степами — предки арійських племен, кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, печеніги, половці, монголи, татари — сліди їх коней вже давно заросли степовими травами, а кості їх вождів зітліли під багаточисленими курганами, які ще сто років тому десятками височіли посеред степу. Більшість з них за ці роки попали під плуг — були розорані, хто зна кості яких славетних царів потрощені «залізним конем», які таємниці тисячі років берегли їх могили, які скарби лишилися десь там, в глибинах наших ґрунтів ? Та навіть ті, що були досліджені археологами, багато розповіли вченим про історію нашого краю. 1990 року місцевими жителями було розкопано один з розораних курганів на південний захід від села. Разом з бетонним геодезичним знаком 30-их років ХХ ст.було знайдено залишки кістяка дорослої людини з пошкодженим черепом. Скорчений кістяк лежав серед каміння, причому гранітна плита, скоріше всього, накривала свого часу поховання зверху. Поховання кваліфікованими спеціалістами досліджено не було.

Майже триста років, до кінця XVI ст., в наших степах орудували татарські та ногайські загони, які цими місцями пробирались углиб України та виводили ясир — полонених жінок та дітей. Свідками цьому є численні етноніми, назви річок — Сугоклія, Інгул, Ташлик, Бешка, Аджамка. Хоча, судячи зі всього, татари не дуже переймалися географією, адже дві річки, що текли із півночі на південь за 50 км одна від другої, звалися Новою річкою (Інгул та Інгулець, колись Великий та Малий Інгул), а чотири річки, що справа впадали до Інгула, були Сугоклеями (Сугоклія-Кам'янувата, Сугоклія-Комишувата, Сугоклія та Сугоклейчик)1. Ще одним свідком тих часів залишивсь Херсонський шлях, що проходив по вододілу Інгула та Південного Буга — історик Д.Яворницький свого часу стверджував, що це частина сумнозвісного Чорного шляху, який з Криму, через наші місця, понад Виссю, прямував на Торговицю (Новоархангельський район) і далі на Польщу.

Слідуючий етап історії нашої місцевості розпочинається з часів існування Запорізької Січі. В 1698 році в наших місцях, в урочищі Сугоклей, відбулась переможна сутичка загону під проводом козацького отамана Івана Гусака та сотника Павла Федорова з ногайцями Девлет-аги. В XVII—XVIIІ ст. на незаселених землях почали масово появлятися козацькі хутори-зимівники — Семенівка, Ганнівка, Тетянівка тощо На карті де-Боксета 1745 року в наших місцях написано — «жилища и зимовья Запорожских казаков». За свідченням кіровоградського письменника-краєзнавця Ю.Матівоса, хутір Тетянівка, що згодом став Маєровим, існував вже в середині XVIIІ сторіччя і належав козацькому полковнику Семену Лизогубу. Саме його доньці Тетяні він дістався в посаг при її одруженні з Афанасієм (Панасом) Яновським в 60-их роках XVIIІ сторіччя.

Із завоюванням Росією Таврії та Криму зникає загроза постійних татарських набігів, останній з яких відбувся 1769 року на чолі з кримським ханом Керим-Гіреєм, як наслідок, розпочинається швидке заселення цих місць. У 1752 році в нашій області, на землях Бугогардівської паланки Запорізької Січі, було оселено сербських переселенців на чолі з полковником Іваном Хорватом — утворено Нову Сербію з адміністративним центром у Новомиргороді. Для захисту новосербських поселень в 1754 році було зведено фортецю св. Єлизавети, яка з часом стала Єлисаветградом, Єлисаветом, Зінов'євим, Кіровим та сучасним Кіровоградом. Південна межа земель Нової Сербії проходила по річці Сугоклеї-Комишуватій (поблизу сучасної Компаніївки). З метою прискорення освоєння краю царський уряд 1764 року затвердив «План про раздачу в Новороссийской губернии казенных земель для заселения». Земля мали право одержувати «люди всякого звання» за винятком кріпосних селян. Поселенцям надавали різні пільги, на значний строк їх звільняли від податків. Особливо щедро роздали родючі українські чорноземи новим землевласникам — російським та українським (з колишньої козацької старшини) поміщикам, в першу чергу військовим. Саме тоді, 1772 року, ґрунти та сільце в долині степової річки Сугоклеї, поблизу хуторів Тетянівки і Ганнівки, на північно-східній межі Ольвіопольського повіту Новоросійської губернії, стало власністю cекунд-майора Миколи Нечаєва (Нечая). 1780 року в цьому місці було відведено землі його брату — майору Якову Нечаєву. На 1795 рік в селі проживало 139 душ чоловічої і 111 душ жіночої статі- власність Якова Нечаєва та 93 чоловічої і 80 жіночої статі — власність Миколи Нечаєва6. Згодом маєток було продано і село стало належати поміщику Г. Я. Жуковському, спадкоємці якого володіли цими землями до реформи 1861 року. Село, яке офіційно мало назву Нечаївка, тривалий час так і називалось, як і декілька прилеглих хуторів — Жуковського (Жукова або Жукове). Поміщик Володимир Жуковський побудував на цих землях садибу з двоповерховим будинком (розібрано 1922 року), господарчими будівлями, а 1823 року — церкву Пресвятої Покрови в Нечаївці, яку було зруйновано в 1937—1938 роках. За переказами, пан славився своєю жорстокістю — на панщині селяни працювали до чотирьох днів на тиждень і лише два дні — на своїй ниві. Син Жуковського, Борис Володимирович, після скасування кріпосного права перейшов господарювати на Шуту (за Ганнівкою сучасного Новоукраїнського району), і там оселився, одружившись на дочці власника кінного заводу із Диминого. Саме в цьому місці він заснував своє помістя, де й жив до революції 1917 року. Після Жуковського помістя перейшло до нового землевласника — пана Петровського.

Частина сучасного села (від мосту через Сугоклей до сільського будинку культури) того часу була окремим населеним пунктом — Ганнівкою (Новоселівкою), якою свого часу володів поміщик Хайновський, йому, до речі, належав і хутір, а потім село, що в наш час має назву Антонівка.

Інша частина сучасної Нечаївки (Майорівка, Майєрове — на захід від сучасної школи) мала давню назву Тетянівка. Тут розміщувалось помістя Майєра (їх садиба була поблизу сучасної дільничої лікарні. Останні з Майєрів виїхали з цих місць після революції) та одного з предків українського письменника Ю.Яновського — М. М. Яновського, садиба якого була на території біля сучасного приміщення сільської ради. Тут же були економії Д. З. Рожевського та М. С. Рустановича.

1859 року, в результаті змін в адміністративно-територіальному поділі Єлисаветградського повіту було утворено Нечаївську волость з центром у Нечаївці. Територія волості простягалась вздовж річки Сугоклеї з півночі на південь (від Семенівки на півночі до Пустопілля (майже біля Бобринця) на півдні). Крайнім західним населеним пунктом був хутір Шута за Григорівкою на території сучасного Новоукраїнського району, на сході волость закінчувалась біля Бузової на Інгулі. Волость в різні часи налічувала до 38 населених пунктів, найбільшими з яких були Нечаївка, Софіївка, Григорівка, Обертасове, Семикосівка. Територією волості проходив Умансько-Кримський тракт (станція Обертасове, поблизу теперішньої Полтавки) та старий Херсонський шлях.

За даними 10 ревізії(1859 рік) у волості було 26 населених пунктів, а в 1883 році — вже 33. З них великих сіл — 3, слобід і сіл — 15 та 15 хуторів, причому в 2 було більше 100 дворів, в 4 — більше 50, в 6 — більше 25, більше 10 дворів — 5 і менше 10 дворів було в 16 населених пунктах. Було 3 церкви — в Нечаївці, Обертасовому та Семикосівці(поблизу сучасної Полтавки). Покровська церква с. Нечаївки існувала з 1850 року, Сергіївська церква с. Олександрівки (сучасного Обертасового) була більш старою і дерев'яною. До приходу останньої належала Тетянівка (Тетяно-Майєрове). Земських лікарень на той час у волості не було, як і шкіл — церковно-парафіяльна існувала при церкві в Нечаївці (саме в ній розпочав здобувати освіту наш земляк, письменник, Ю. І. Яновський). Земська школа (початкова) з'явилась, за свідченнями місцевих мешканців, 1912 року. В Нечаївці, як у волосному центрі, розміщувалось волосне правління. Законність і правопорядок підтримували 4 жандармів із сільських розправ. Налічувалось 6 торгівельних закладів (лавки та шинки) та 56 промислових закладів — млинів, олійниць, крупорушок, кузень та інших. Населення у 1885 році становило 5410 чоловік (проти 2155 в 1859 році). Нечаївська волость проіснувала з невеликими територіальними змінами до 1923 року, коли з Компаніївської, Нечаївської та Лозуватської волостей було утворено Компаніївський район.

Хоча 1861 року фактично було скасовано кріпосництво, але значна частина селян за різними причинами землі не змогла отримати, або її втратила. Безземельні та малоземельні селяни мали орендувати землю. Орендна плата на початку ХХ ст. становила від 8 до 13 карбованців за десятину(1,0925 га). Нелегким було і утримання худоби — за випасання на панській толоці треба було зібрати для нього 2 десятини хліба. Купити землю для зубожілого селянина не було змоги — ціна на неї піднімалась майже щороку (1870—1880 рр. — 37 крб., 1880—1884 рр. — 65 крб., 1903 р. — вже 205 крб.). 1885 року з однієї десятини(1,0925 га) селяни збирали в середньому 35 пудів жита, 25 пудів ярої пшениці та 40 пудів ячменю (урожайність відповідно до сьогоднішніх мір — 3,66 ц/га пшениці, 5,86 ц/га ячменю та 5,12 ц/га жита).

Безземельні селяни масово йшли в заробітчани — наймитами до великих землевласників, робітниками на заводи в Єлисаветгад. Середньомісячний заробіток наймита був близько 5 крб. В 1903—1904 рр.. в Нечаївці відбулося кілька страйків заробітчан, що протестували проти рабських умов праці. Стайки переростали в стихійні бунти, які супроводжувались сутичками із хазяями та жандармами11. «Летючі загони» Єлисаветградського комітету РСДРП напередодні першої російської революції (1905—1907 рр..) розповсюджували в селі свої листівки-прокламації, що закликали селян підтримати виступити проти царського самодержавства12.

Після земельних реформ П. Столипіна, які надали селянам можливість виходу з общини, у волості широко розвивається хутірське фермерське господарство — хутори Броуна, Синеоків, Візера, Ковалів, Браньків, Кур'янів, Матюшенків, Гайнца, Продана, Яновського і т. д. Саме на такому господарстві, неподалік Тетяно-Майєрового, в 1902 році народився і прожив декілька років відомий український письменник Ю. І. Яновський.

В той час в Нечаївці було близько 200 дворів, які володіли в середньому по 3,5 десятини надільної землі, а близько 10 дворів (заможних) мали й по 25—50 десятин. Надільна земля йшла смугою в кілометр шириною на захід від села, займаючи 800 десятин орної та 100 десятин толоки для громадського випасу худоби.

З інших боків — з півночі, півдня і сходу село було оточене земельною власністю поміщиків та церкви. В окремих місцях їх земля межувала з селянськими садибами. Слід сказати, що серед селянських дворів були й такі, які зовсім не мали власної землі, крім садиби. Окремі малоземельні й безземельні селяни орендували її в поміщиків. Обробляли землю супрягами, а збирали врожай і обмолочували — більше вручну (косою та ціпом). На той час в селі було 8 торговельних одиниць: одна горілчана (державна «монополька»), дві пивних, п'ять крамничок — всі приватні. Була й церква. В її огорожі — трирічна церковно-приходська школа, яка згодом стала чотирирічною. Педагогами в ній були піп, попадя й два дяки. Медичного закладу не було ніякого.

27 серпня 1902 року на хуторі поблизу Нечаївки народився визначний український письменник Ю. І. Яновський. 1917 став не просто буремним, а і переломним — на початку весни того року в Нечаївці було обрано волосний громадянський комітет та міліцію для підтримування порядку. Але на устах вже були більшовицькі гасла «Земля — селянам, фабрики — робітникам, владу — народу !» — і в невдовзі після Жовтневого перевороту (революції 1917 року), в лютому 1918 було створено Нечаївський волосний ревком — номінально на селі було встановлено радянську владу, але вже в березні 1918 року землі Єлисаветградського повіту були окуповані німецько-австрійськими військами, які були закликані Центральною радою для боротьби з більшовиками.

Надалі наш край став місцем, де протягом майже двох років орудували багаточисленні «отамани» та «батьки», найвизначнішими з яких були отамани М. О. Григор'єв та Н. І. Махно — в середині 1919 року вони та їх військові підрозділи базувались на території нашого району, а окремі загони деякий час перебували і в Нечаївці — навіть сам Нестор Махно кілька днів прожив у Майєровому, а один із місцевих жителів, що воював у його війську, отримав від «батьки» Махна золотого годинника. Саме того року махновці спалили сусіднє село, Криво-Медерове, за убивство їх вояка. Та незабаром нова навала — білогвардійці генерала Антона Денікіна, проти військ якого у вересені 1919 року на території Нечаївської та Компаніївської волостей та інших волостей Єлисаветградського повіту, вибухнуло повстання. Вважається, що на початку 1920 року Нечаївку було звільнено від денікінських військ і відновлено радянську владу, але останні дослідження архівних матеріалів тієї доби свідчать, що 4 квітня 1920 року, прямуючи на Бобринець, у с. Золотницькому та Нечаївці перебували загони генерал-хорунжого Юрія Тютюника (3000 штиків, з них 700—800 кінноти). 26 грудня цього ж року Нестор Махно знову «відвідав» наш край, скаравши насмерть трьох продагентів.

2.10.1921 року відбулось засідання Нечаївського волосного з'їзду — розпочинався новий етап історії нашого краю, радянський. Ще стояла церква, а при новій волосній владі працював підвідділ вже радянського органу — ЗАГСу.

1919—1922 роки залишили слід у долі ще одного українського письменника — Івана Кіндратовича Микитенка, уроженця Рівного (Новоукраїнський район), який, закінчивши Херсонське медичне училище, працював фельдшером у місцевій волосній лікарні. Саме він вперше організував драмгурток із місцевої молоді та й старших любителів цього мистецтва. Знайшов співаків, артистів, музикантів — згуртував хороший, дружний колектив і став з ним ставити п'єси: «Сільська честь», «Безталанна», «Наталка-Полтавка», а «на злобу дня» писав ще й агітки і ставив це все у Нечаївському сільському клубі. З розученими п'єсами самодіяльні артисти їздили в села Криничувате, Софіївку, Водяну, Шишкіно та інші. У перші роки Радянської влади Микитенко завідував позашкільним відділом при Нечаївській волосній Раді, створив дитячий будинок для сиріт у Криничуватому, збирав гроші для голодуючих, разом із комітетом незаможних селян, з біднотою перелицьовував старе село на нове. Саме нечаївська громада, волосний комнезам, направили молодого фельдшера на навчання із Нечаївки до Одеського медичного інституту15.

Не встигли відгриміти в наших степах бої громадянської війни, а селянство, закинувши гвинтівки та нагани, взялось за плуга. Вже 1921 року в Кам'яному Броді (сучасне Криничувате) працював млин, що належав Ковальову і орендувався місцевим жителем Гуровим з товаришами. У Нечаївці працювало два парові млини, що належали Чеченіну, один з них був у оренді у маклера із містечка Златопіль (Новомиргород) Б.Тур'янського, а інший — Нечаївським земським товариством .

Новітні «віяння» радянсько-більшовицької влади не оминули і нашого степового краю. 1923 року було прийнято розпорядження (як писалося — згідно побажань селян) про перейменування деяких населених пунктів. Зокрема, Нечаївка мала називатись Воровським (на честь більшовицького наркома), Тетяно-Маєрове — Ворошиловським, Золотницьке — Котовським, Обертасове — Артемівкою, Вільянівка — Ульяновкою (звучить майже так само), а сучасні Ромашки — Шмідовкою. Вже так сталось, що «радянські» назви не прижились у народі (на відміну від того ж самого Кіровограду).



Перші «паростки» майбутньої колективізації — в образі товариств спільного обробітку землі (ТСОЗ), появились в Нечаївці в 1924 році — було організовано ТСОЗ «Власна праця», першим головою якого був Дивак Михайло Іванович.



В 1925 році на наших полях вже працював трактор, який приводив у роботу і млин (замість парового локомобіля). Цього ж року виникло Криничуватське земельне товариство зі спільної обробки землі (Криничуватської сільської ради Компаніївського району, Зінов'ївського округу Одеської губернії)



За часів НЕПу (1927 р.) в с. Нечаївка появилось Садово-виноградне товариство та Машино-тракторне товариство «Червоний жовтень» . Досить цікавим є той факт, що в ці роки «всеукраїнський староста» Г. І. Петровський подарував бібліотечку для Нечаївського сільського клубу



1931 року Компаніївський район було ліквідовано, сільські ради було безпосередньо підпорядковано міськвиконкому м. Єлисвет, який невдовзі і сам змінить ім'я. Та вже через чотири роки (07.07.1935 р.) на адміністративній карті знову з'явиться Компаніївський район (постанова № 218 Єлисаветградської міськради).



На початку 30-их років ХХ сторіччя почав впроваджуватись сталінський план масової колективізації села. Вже 1925 року в Нечаївці працював перший колгосп — «Трудова сім'я», головою колгоспу був Трохим Іванович Курінний. Надалі на території Нечаївської сільської ради працювали колгоспи ім. Щорса, «Шлях до комунізму», «Нове життя», «Червоний перекоп» (Антонівка), «Агрошлях»(Виноградівка). З незгодними з «генеральною лінією партії більшовиків» розмова була короткою — в кращому випадку освоювати Вологодський край та будувати Біломорсько-Балтійський канал, в гіршому — розстріл.



Влада застосовувала всіх можливих засобів, щоб загнати селян до колгоспу. Місцеве керівництво не гербувало нічим — жінок, у яких було по троє-четверо дітей садили на ніч до погреба, давили пальці дверьми, одну жінку, за відмову написати заяву на вступ до колгоспу, голова і його поплічники зв'язали їй руки, запхнули в ніздрі по олівцю, і так вона просиділа всю ніч — з носа текла кров, але на це ніхто не звертав уваги. Зрозумівши, що до колгоспу добровільно вступають лише босяки, п'яниці та сільська голота, яким втрачати нічого, влада за їх допомогою почала реквізувати (відбирати) в людей худобу та реманент. Двоє місцевих комсомольців написали про такі дії місцевої влади до обласної газети — за це їм прийшлось півроку переховуватись на території Бобринецького району. Після появи в пресі статті Сталіна «Головокружение от успехов» перегини у повальній колективізації зменшилися, але для того щоб вступити до колгоспу не треба було ні заяви, ні навіть згоди. Приходили «активісти» і «націоналізували» все — коня віз, сани, весь сільгоспінвентар — влада серйозно взялась за створення колгоспів (на території нашого села їх було три). Продовжувалось тотальне «розкуркулення» — держава планомірно знищувала будь-що і будь-кого, що могло становити альтернативу кологспному ладу.



Після колективізації у селян залишилось близько 20 соток городу біля хати. Згідно з законом селянин мав право утримувати одну корову, двоє свиней кури. За це державі потрібно було віддати від 250 до 360 літрів молока, шкуру з корови та свиней, а також 90-250 яєць. Забити тварину можна було лише за дозволом місцевої влади. Забирали у людей жорна, розбивали ступи, що вже й казати за крупорушки та млини. У заможніших селян, було вилучено останні запаси, майно, реманент та худобу було реквізовано до колгоспу, а їх самих, як осіб, що «саботували хлібозаготівлю» було виселено на північ Росії з поразкою в правах. Тільки дехто — ті, хто витримав гнилий клімат Вологодського краю та пекло двох воєн, повернувся до рідного краю. Восени 1932 року селяни зібрали врожай, розрахувались з державою, а сособисті засіки, як і кологоспні, залишились порожніми. Голод стояв на порозі. До того ж селянин ніде не міг заробити: якби він пішов кудись на заробітки — в сім'ї відібрали б землю. А де взяти грошей, щоб купити сірники мило, керосину для гасової лампи, сіль, нитку і голку, у що взути дітей до школи, купити зошити та книжки. Безліч запитань без відповіді… За зиму закінчились мізерні запаси — у кого трішки жита попереднього врожаю, чи якогось зерна: кукурудзи, проса, ячменю та невеличка купка картоплі у погребі — настала весна 1933 року. Вона була пізньою і холодною. Чорна земля, високі чорні дерева та згарї чорного вороння, що каркали, не знаходячи поживи, ніби віщуючи щось недобре, страшне. У колись квітучому й співочому селі, де було багато молоді, уже не чули сміху, ігор та гулянок. На світанку не співали півні — їх вирізали, не гавкали собаки, хіба де уцілілий пес завиє — аж мороз поза шкірою, не стало і бродячих котів — їх виловили і давно з'їли, не гидували люди і щурами. Селяни ходили, мов тіні, голодні і дуже слабкі. а з приходом весни настала важка робота необхідно було засадити як і свої городи, так і колгоспні лани. І це при тому, що у колишній церкві, пристосованій під склад, лежало реквізоване збіжжя.



Місцеві керівники були трохи живішими, бо їх підтримувала колгспна комора. Сушили вони голову, чим засіяти землю і хто це зробить, бо на той час вже були люди, що померли з голоду, інші були так знесилені, що і не виходили з хат. Все-таки колгоспні поля засіяли, а городи — не всі. Не було в людей посадкового матеріалу і не було сил. Час від часу чули, що хтось помер від голоду, особливо голодували люди в Антонівці, де за весну-літо 1933 року померло більше 100 чоловік. Червень того року для людей, що пережили голодомор, був найскрутнішим — городи, хоча і зазеленіли, але недавали ще можливості втамкувати голод. Після цвітіння на деревах була гарна зав'язь, але городи і сади врожай дадуть тільки у липні-серпні. На колгоспних полях людей трохи підгодовували, але тих хто міг вийти в поле. Дома харчувалися супом з лободи, затіркою із зметків муки зі зеленню, макухою, пекли полов'яники із полови та зелені, шукали по балках дикий щавель, «козельці». Копали корені рогози — їх різали на дрібні шматочки, сушили і мололи в жорнах — отримували щось схоже на муку. Варили кропиву, їли цвіт акації.



Після голодомору та колективізації бідували всі. У колгоспі потрібно було працювати, але майже нічого не платили — працювали «за паличку» — трудодень. Кращі кологоспники мали до 600 трудоднів на рік. На трудодень у ті роки давали по 500 грамів зерна, тобто 300 кг зерна на рік, а треба було заплатити грошима податки та страховку — за несплату конфіскація майна.



Та час бере своє — життя невпинно ішло вперед. Люди працювали на колгоспних ланах та заводських цехах, із трибун та репродукторів лунали промови чергових вождів, десь далеко, в Іспанії, йшла війна. Непомітно вона дісталась і нашого краю — наші односельчани воювали на фінському фронті, під Виборгом, лютої зими штурмували «лінію Маннергейма», і чиїсь дружини та матері при світлі каганця оплакували смерть «героя фінської війни». Але невдовзі вона прийшла до кожної домівки.



Сонячного літнього ранку 22 червня 1941 року, як грім вибухнуло — війна. Чоловіків призовного віку мобілізували до діючої армії, хтось евакуювався на схід, хтось гнав худобу до Кременчука, щоб не дісталась ворогу. Військо відступало, війна, перемелюючи все на своєму шляху, стрімко котилася на схід. Серпневого дня 1941 року до села, здіймаючи куряву та ганяючи курей вулицями, вступили частини фашистської армії — розпочався час окупації.



Протягом тривалого часу стверджувалося, що у Великій Вітчизняній війні брало участь 218 жителів села, 103 з яких полягли смертю хоробрих, 122 нагороджені бойовими орденами і медалями, але в процесі підготовки «Книги пам'яті України» було виявлено, що протягом війни загинуло 272 наших односельчан, із 387 тих, що брали участь у бойових діях.



13 березня 1944 року, після короткочасних та кровопролитних боїв, село було звільнено частинами 79 стрілецької дивізії 2 Українського фронту. Бої проходили на північний захід від села. Під час визволення села загинуло 23 воїна Червоної Армії, яким споруджено тут пам'ятник. За декілька днів польовим військовим комісаріатом було призвано все чоловіче населення, що могло носити зброю, фактично всі чоловіки села — молох війни вимагав все нових кривавих жертв. І вони не забарились. Лише за один день 11 квітня 1944 року біля молдавського села Гирово в жорстокому бою загинуло 29 наших земляків. У запеклий бій було кинуто новобранців, багато з яких навіть не мали навичок поводження зі зброєю, у цивільному одягу. Зброї на всіх не вистачало — командування говорило, що солдати, з тих, хто був «під німцем», повинні в бою здобути собі зброю, або загинути, щоб цим «искупить свою вину перед Родиной за пребывание на оккупированой фашистами территории…». Наслідком було те, що бій перетворився на криваву м'ясорубку — попереду німецько-фашистський вогневий рубіж, позаду — загороджувальний загін, який як отару гнав новоспечених солдат під кулі. Це були страшні часи, коли люди були «гарматним м'ясом», пішаками, якими легко жертвували в ім'я великої Перемоги.



За лихоліттям війни наступила весна переможного, 1945 року. Вже 10 травня в районній газеті «По шляху Леніна» писалось про св'яткування Дня Перемоги в районному центрі. Важко відновлювалось господарство поруйноване війною. З 1944 року, після звільнення території району від німецько-фашистської окупації, відновили роботу колгоспи. В Нечаївській сільській раді в 1945 році вже діяли всі довоєнні колгоспи. В Криничуватській сільській раді працювали колгоспи ім. Карла Маркса, «Червоний профінтерн», «Н-ської дивізії». Важкою була праця у післявоєнному колгоспі — більшість чоловіків ще знаходились в армійських рядах, основна ноша лягла на плечі жінок. Орали колгоспні землі волами та коровами, вручну збирали та молотили перший повоєнний урожай. Та держава в скрутний час не відвернулося від села, як і село від держави. Після важкого і голодного 1947 року життя на селі почало йти на краще. Відроджувались колгоспи — відроджувалось і село. В селі працювало сільське споживче товариство, яке, через мережу торгівельних точок (магазинів), забезпечувало селян всім необхідним крамом. Регулярно приїжджала кінопересувка, працювала семирічна школа.



Особливо успішними були кінець шістдесятих та сімдесяті роки — колективне господарство потужно розвивалось, а з ним і соціальна інфраструктура села. З 1964 року побудовано дільничу лікарню з аптекою. Тут — амбулаторія, лабораторія і стаціонар на 30 ліжок. Серед новобудов — 3 сільських клуби, будинок культури в центральній садибі із залом для глядачів на 450 місць, контору колгоспу, в якій 8 кабінетів та зал засідань на 100 чоловік., 4 дитячих садки. В 1971 році закінчено будівництво нової школи на 250 учнів, якій в 1972 році присвоєно ім'я Ю. І. Яновського. Саме цього року, на 70-ті роковини зі дня народження, в селі відкрито меморіальний музей славетного земляка. Колгосп «Дружба» став потужним сільськогосподарським виробництвом — будувались нові ферми, тік, тракторні бригади, гараж, майстерні. Вулиці села одяглися в асфальт, було налагоджено регулярне щоденне дворазове автобусне сполучення «Нечаївка-Кіровоград». Вулиці села були освітлені. При будинку культури працював самодіяльний хор, різноманітні гуртки. З прокладенням газопроводу територією району з'явилась можливість газифікації села — було виготовлено проектну документацію, розпочато інженерно-будівельні роботи. Державою, для зменшення залежності врожаїв сільськогосподарських культур від примх погоди, було збудовано потужну зрошувальну систему, що використовувала води Кам'янобрідського водосховища на Сугоклеї.